Смеяться не перед  телевизором

Несмотря на моральный и экономический кризис в нашей стране, а в частности и в Днепропетровске, горожане, оказывается, продолжают посещать театры. Театр им. Шевченко, например, в сентябре-октябре 2012 года посетило приличное количество людей. Среди них есть и молодёжь, которая, как ни странно, с большим интересом наблюдает за происходящим на сцене( не смотря на то, что их прислали со школы за дополнительные балы), а в конце все вместе стоя аплодируют. Особенно нравятся зрителям в последнее время именно комедии. Посмеяться от души вместе со всем залом и не перед телевизором доставляет необычно чувство восторга.

                                              

Работает даже театральный буфет, где за 6 грн можно купить бутерброд с красной икрой=).

Пока мы не забыли о прекрасных местах нашего города, в которые хочется одевать платья и костюмы, молча отдыхать душой и наслаждаться прекрасным, кризис не будет идти дальше, а возможно и совсем исчезнет, поборотый стремлению к лучшему, прекрасному. Ведь в наше время оторваться от компьютера и сходить в театр – уже подвиг.

Наталья Крицкова, 2012

Місто минулого століття

Впала ще одна цеглина. Добре, що не на голову. Всі ці будівлі Дніпропетровська були збудовані у ХХ столітті, а то й раніше. Тепер вони або вже дуже старі і давно потребують реставрації, або навіки покинуті і є лише тихим осередком для деяких самотніх чи просто відпочиваючих у цьому шумному індустріальному місті.

Поринаєш у минуле, дивлячись на все це. Вловлюєш запах людей, що тут колись були, чуєш голоси, розмови, оплески… Тут навіть є якась містика. Уявіть, що хтось із тих людей і досі там блукає, тому й стоїть до цих пір будівля, непорушна, тиха, і лише деякі сміливці мандрують поруч. Хтось із минулої епохи береже її, не хоче віддавати прийдешнім поколінням… Добре, що є ще такі місця, де можна спокійно поблукати, віддавшись думкам і спогадам…

А з іншого боку – може, час зайнятися реставрацією? Ні, не переробкою на сучасний лад. «Модних» будівель у нас і так вистачає. Саме професійною реставрацією. Адже з часом з цих кремезних будівель усе частіше щось обвалюється, і ходити поруч стає дедалі небезпечніше. А ще, багато з них вже на підході до повного руйнування. Тож, чи не краще відновити їхній вигляд та функціональність( у покинутий літній театр на вул.. Леніна, наприклад, можна було б перенести репертуар театру ім.. Шевченко на літній період). Таким чином, у місті з’явилися б зразки архітектури минулих століть і Дніпропетровськ став би ще привабливішим. Адже, наприклад, у Львові також багато старої архітектури, але її не покинуто напризволяще до самовільного руйнування, а реставровано задля того, аби краса залишалася на довше.

Наталія Крицкова, 2012

 Найпрекрасніше міста

Ви думаєте, вони просто продають? Зовсім ні! Це справжні творчі люди з величезною душею, невимовним внутрішнім світом та цікавими історіями. Хто вони? «Власники» місць на «Алеї художників» у Дніпропетровську.

Пастель, сепія, вугіль, олівець – усе це для роботи використовує Іван Іванович, будівельник за професією. Захоплюватися малюванням Іван почав ще з дитинства – з 1986 року. Зараз же, вийшовши на пенсію, віддає захопленню увесь свій час. На питання «чи багато замовлень отримує» художник негативно покачує головою. Пояснює він це тим, що зараз в країні збідніле населення і шедеври портретного мистецтва (чорно-білий – 200, а кольоровий – 300 грн) їм не по кишені. Тому цього тижня він побував у Криму.

До Валентини Миколаївни звертаються за родинним щастям. Вишиває рушники вона у третьому поколінні, а також вже вивчила цій справі своїх синів та доньку. Сама ж вишивати почала у дитинстві, старанно навчена цій справі бабусею. За професією Валентина – бухгалтер, проте зараз приділяє своєму «хобі», як сама вона зазначає «увесь вільний і не вільний час». Розповідає, що робіт продає небагато, але одразу ж пояснює, що просто так люди до неї не підходять, а лише ті, хто відчуває її енергію. Валентина Миколаївна – майстер, що перебуває у Спілці України. Кожна робота займає різну кількість часу. Це залежить від того, якої вона складності і «йде вона зараз чи ні». Але найперше правило майстрині – вона ніколи не працює заради грошей. Буває, підходить пара, замовляє рушник «на щастя», а видно, що жити разом довго не будуть(бо, наприклад, молода українка поспішає вийти заміж за іноземця, аби отримати громадянство), то таким парам часто буває відмовлено у вишивці. « А ще, я ніколи не вишиваю те, що мені не хочеться», - заявляє Валентина. Кожен рушник щось символізує, але від нього не залежить, скільки років проживе та чи інша пара. Бувало, 6 років, а бува, і 21 вже живуть. Те, що не можна наступати на візерунки пташок чи квітів на рушнику – забобони. Душу від рідної душі ніхто не відірве. Валентина Миколаївна має і власну історію кохання, адже 40 років тому їх з коханим розлучили, а зараз вони зійшлися знов…

Виконує майстриня замовлення і для горісполкому. Було й таке, що вишила сорочки для африканців, то, каже, їм це так личило! Працює Валентина в різних тонах, та головне – це робота для душі і від душі.

З першого погляду захоплюють картини у стилі постімпресіонізму Валерія Олексійовича. Займається малюванням він вже більше 50-ти років. Подорожує до Криму, та в Ялту його вже не пускають, там – лише «ялтинські». Зараз вже припинив виставляти свої роботи у галереї, адже,як він висловився, у країні криза. Раніше Валерій працював головним художником телебачення на 51 телеканалі, але каже, що зараз ця професія вже непотрібна, все замінила комп’ютерна графіка. Влітку майстер не виходив на алею, працював на дачі. А от його шедеври більше купляють у Києві, та й то на День міста. На питання «скільки часу займає написання однієї картини», Валерій відповідає – «по-різному. Потрібно писати швидко, як мій улюблений художник – Костянтин Коровін. Або як київський майстер – Микола Глущенко. Вранці він бере 4 холста, а увечері виходить з чотирма етюдами». Завершив нашу розмову Валерій такими словами: « Майстерня – це порятунок для художника від цього проклятого існування. Живопис – то є саме життя.»

Наталія Крицкова
фото сделаны мной в городе Днепропетровск

Если с другом вышел в путь…

«Этих кошек к нам подкидывают ещё котятами. Растим, кормим, хоть и тяжело» - рассказывают пенсионерки, приютившие у себя в «хрущёвке» около 10 кошек. 

К счастью, не все люди равнодушны к судьбам братьев наших меньших. Создаются организации по правам защиты животных, которые занимаются спасением бездомных и брошенных кошечек и собачек, пристраивают их в хорошие руки. Деятельность обеспечивается за счёт благотворительных пожертвований людей. Одной из таких организаций является «Верность».

Избиения и издевательства над животными смешат лишённых сердца глупых подростков. А что удивительного? Телевиденье, которое смотрят дети, пропагандирует злобу, кровь и насилие. Ни в чём невинные, жестоко убитые живые существа, становятся жертвами кровожадных роликов в Интернете.

Многие учёные и доктора делают научные эксперименты без полного обезболивания животных…

Сколько убитых кошечек и собачек лежат на дорогах, сбитые машинами. Мало того, что невнимательный водитель лишил это животное жизни, труп лежит на дороге месяцами, а все безразлично проходят мимо.

Жалея денег, люди проходят мимо больных животных с поломанными лапами или открытой раной, отгораживаясь равнодушием от чужой боли. И животное сидит и страдает, дожидаясь смерти.

Но самым отвратительным проявлением безразличия и жестокости является отношение хозяев к животному как к мусору. Оно сравнивается с игрушкой, которую можно выбросить в любой момент. Чаще всего животное становится ненужным, когда стареет или заболевает. Вышвырнув его из дома, люди считают, что справились с проблемой.

Из-за того, что люди не заботятся о бездомных животных, они сами себя подвергают опасности, ведь озлобленные стаи собак, сгруппировавшись, нападают. И это их природный инстинкт, в отличие от человека, в котором должно быть заложено сострадание к живому существу. « Мы навсегда в ответе за тех, кого приручили» - говорил Сент-Экзюпери, и вся ответственность за их жизнь лежит на нас.

Наталья Крицкова
фото сделаны мной в городе Днепропетровске