Миттєвості життя або день, час, хвилина

Мить. Одна лише мить. Та скільки почуття, скільки життєвої сили ми вкладаємо у кожну з них.

Одну мить триває поцілунок матері чола своєї дитини і так само миттєво гравець забиває останній гол. За мить уперше зустрічаються погляди двох навіки поєднаних долею людей, хтось – народжується, а хтось – помирає... Так багато значення в житті має одна мить. А скільки їх у хвилині?

Дуже часто люди не цінують час, не цінують свого життя, де кожна хвилина, кожен день сповнені неповторної виразності, сили почуттів, напруження, свободи, кохання, смутку, заздрощів, здичавіння...

Кожна мить особлива. А разом вони складають яскраве, насичене емоціями життя.

Потрібно цінувати усі миттєвості, усі хвилини життя. Радіти кожному новому дню, усім радощам і негараздам, адже вони – неповторні, а життя – одне.

Наталія Крицкова

Сцена – розвага, праця чи життя?

    Заскрипіли двері і я , шестирічна дівчинка, зробила свій перший крок до великої хореографічної зали...

    Коли ви сидите на дивані і дивитися проекти типу ”Танцюють всі” чи ще якісь танцювальні шоу, у вас підіймається настрій навіть від перегляду двохвилинного танцю. А ще – трохи бере заздрість. Чи не так? Адже знаєте, що разом з вами талановитим танцюристом захоплюється півкраїни. Мушу сказати, те, що ми бачимо на телеекрані або сцені – це лише верхівка айсбергу, який складається зі щоденних тренувань, кропіткої праці та великого навантаження на м’язи. До речі, хлопці, які вважають, що танцювальне мистецтво набагато легше за атлетику чи паркур, сильно помиляються. Я пам’ятаю, як тяжко було спекотної літньої днини працювати біля хореографічного станку, коли з тебе стікає п’ятнадцятий піт, а м’язи вже ледве витримують. Я займалася у дівочому колективі. Та й навряд чи хлопець витримав би такі навантаження.

     Скажу також, що і заздрісники де у чому мають рацію. Всі ці тяжкі тренування варті тих емоцій, які переживаєш виходячи на сцену. Дві хвилини слави; їх вистачає, щоб „суперзірка” пірнула у чудовий світ прожекторів і оплесків, забувши про все на світі, насолоджувалась життям, собою, своєю майстерністю.

    А потім – знов тренування, знов довгоочікувані мурахи по шкірі за кулісами, сцена, оплески...Призначення танцюристів та акторів – розважати глядачів. Пам’ятаю, як я іноді виходила на сцену хвора, з температурою. Під час виступу забувала про все. А гарний настрій після концерту тримався щонайменше декілька днів. Сцена завжди була моїм порятунком.

    Деякі талановиті актори і танцюристи на верхівці слави підхоплюють так звану „зіркову хворобу”. Перші симптоми: хамське поводження з викладачами, колегами, приниження глядача і цілковита самозакоханість. Ця хвороба може виникати у людей, які часто виступають перед великою аудиторією. Згодом ставлення усіх до „зірки” змінюється. Люди вже не дивляться на неї як на талановитого виконавця, не захоплюються майстерністю, а кажуть: „О! Зірка вийшла!”, колеги чомусь уникають, а викладачі допомагають удосконалюватись іншим. Тож, перш ніж виходити на сцену, потрібно згадати:” Для чого я це роблю?”. Заради глядачів? Вони будуть відповідати захопленням і щирими оплесками. Заради грошей? Будуть і гроші... Заради себе? Тож і залишайтеся наодинці із собою, великою зіркою...

    Зараз я змінила рід діяльності і стала з’являтися на сцені дуже рідко. Я сумую за виступами. Адже сцена дійсно бере в полон, стає своєрідним наркотиком. Та далеко не для всіх. Просто є люди – народжені для сцени.

Наталія Крицкова

Збережемо нашу планету,щоб вона зберегла нас

   Блискуча спинка, допитливi великi очi i плавне ворушіння хвоста у воді... Вже завтра цього не стане. Завтра уся риба з іншими живими істотами помре. У море знов пролили нафту...

   Така вже природа людини: ми завжди намагаємося полегшити собі життя. Для цього і створюємо фабрики, заводи, атомні електростанції, будуємо автомобілі. Та усе це завдає великої шкоди нашій планеті. Наша "рідна ненька" страждає від безвідповідальності і невміння користуватися здоровим глуздом. Саме тому і стаються катастрофи, що без контролю знищують усі сфери Землі. Ми так сильно піклувалися про себе, що занапастили себе вимиранню.

   Люди зруйнували атмосферу, зробили дірки в озоновому шарі, перетворили нашу планету на смітник і "змусили вимирати" багато видів тварин і рослин. І тепер ми живемо під загрозою.

   Ми неодмінно повинні це змінити! Молодь, яка кричить, що переїде жити у екологічно-чисті райони, повинна, хоча б, припинити кидати сміття на дорогу. А ще, курці мають кинути цю шкідливу і безглузду звичку, адже вона не несе їм ніякої користі, а повітрю і іншим людям завдає  великих втрат.

   Ми більше замислюємося над тим, щоб купити нову пральну машинку, або, щоб вистачило грошей на бензин. Та кому буде усе це потрібно, якщо завтра ми всі загинемо через чергову екологічну катастрофу? В першу чергу ми маємо думати про те, як зберегти нашу планету. І якщо вже байдуже, де будуть жити наші діти, і чи будуть вони ходити вулицями у захисних костюмах і масках, то подумаємо про себе і про всі ті смертельні хвороби, яких можна було б уникнути.

   Є одна хвороба, яка замінила б майже все. І було б добре, якби всі мешканці нашої планети захворіли на неї. Це - екоманія. Зовсім здорові люди влаштовували б суботники, берегли чистоту довкілля, встановлювали очисники на заводах і слідкували за справністю усіх приладів. Все було б добре. Хоча, у кореспондентів би поменшало роботи. Адже, не було б потреби розповідати про численні  вибухи на заводах, екологічні катастрофи та смертельні хвороби.

   Скільки б ми не прибирали, а ,все ж таки, якщо постійно смітити, уся праця залишиться на одному місці. Ми повинні нарешті “вилізти із смітників” і користуватися кредо: ”чисто не там, де прибирають, а там ,де не смітять”.

    Я люблю життя і той світ,у якому живу. Саме тому,я не хочу,щоб люди повільно,але впевнено,знищували його.Чистота довколо нас-у наших руках.І саме моє покоління повинне це змінити,бо ми піклуємося про подальше життя планети,а особливо-свого народу! Тому, наш вибір-чисте довкілля!

Крицкова Наталія

(фото зроблені мною у місті Дніпропетровськ)

Святині України. Чи багато залишилося?

Є люди, для яких немає нічого святого. У мого, українського, народу навпаки – святинь багато. Я вирішила проїхатись найвизначнішими місцями України для того, аби побачити те святе і сокровенне. Адже сидячи у Дніпропетровську, повної картини не побачиш. На фоні вселюдського песимізму не хочеться звертати уваги на ті крихти гарного, що залишилися. Проте наша країна справді така, як співається у піснях: «…гори, ріки,полонини», «…вбралася в червоне намисто калина»…

Хоча й не дуже їй вдається достойно скористуватися тяжко отриманою незалежністю.

Проте Україна достойно провела у своїх стінах чемпіонат «Євро – 2012». У Києві та містах, де проходили змагання між європейськими країнами, по місту ганяють новенькі тролейбуси та автобуси. Хоча в інших містах на це навіть не звернули уваги і ми досі їздимо у транспорті радянських часів, які, проїжджаючи, гудуть на всю вулицю.

Позитивне враження справили заповідні зони та рослини, що охороняються державою. Це насправді велике досягнення після більше ніж половини вирублених лісів. На одному із заборів Трускавця у Прикарпатті навіть зроблено голосний напис: «Хто відповість за вирублений ліс?!»…А ніхто не відповість. У тому і справа.

Я нарешті зрозуміла, навіщо золоті куполи будують на самій вершині соборів. Люди, роздивляючись «золоті верхи», зводять погляд до неба… Вони вже не дивляться під ноги, як у щоденній метушні і не бачать перед собою купи проблем, вони просто зводять погляд до неба і завмирають…

На нашій славній Україні є храми, собори, мечеті, костьоли різних віросповідань. Тим і цікавіше подорожувати. Хоча Бог один і це не має значення. Але, поїхавши до Західної України, я була приємно вражена рівнем культури та духовності, особливо серед молоді. Незважаючи на те, що храми у Львові «на кожному кроці», усюди, куди б я не зайшла, біля ікон моляться, стоячи на колінах молоді, старі та діти. Хочеться стати поруч. І тки стаєш. І чомусь починаєш плакати… Молоді дівчата й хлопці стають у чергу на сповідання. У Трускавецькому парку хлопці грають на скрипках. Не матюкаються, не п’ють пиво, а грають. Трохи далі молодий професіонал співає під бандуру українських народних пісень. Які ж вони гарні! Кращих немає в цілому світі. Вражає картина, яка вимальовується, коли їдеш у міському транспорті: проїжджаючи черговий храм, усі пасажири разом по

чинають хреститися.

Пригадуєш, як на Хрещатику у Києві та ж таки молодь і патріотично налаштовані громадяни, що вийшли, протестуючи проти «двомовності», молилися за долю України. Відстоювати рідну мову у незалежній державі. Для когось – смішно, а для когось – важливо. Тут, на площі, навіть був і справжній запорозький козак.

Кого ми допустили до влади? Чи, може, то не ми?... В нас забирають рідну мову. У всіх вона одна державна, а в нас буде півтори, бо ми раби. Але ж ні! Як є ще така патріотично налаштована молодь, то ще не скорилися. Шкода дівчину, що вже зовсім змарніла, спить на сходинках із пов’язкою на лобі «голодую». Якби не марно боролася.

В Києві пам’ятають жертв голодоморів, у Львові – жертв політичних репресій, у Севастополі – героїв Великої Вітчизняної Війни. Може, досить вже жертв та «Великих Воєн»?... Окрім пам’ятників, перед якими я завжди вклоняюся, вшановуючи пам'ять загиблих, у Карпатському музеї є фотокартка, на якій зображено декілька сотень черепів з політ табору у Дрогобичі. Нам такого не демонструють. У нас і ОУН вважають націоналістами, хоча вони воювали одразу проти двох тоталітарних режимів. А отже, вони – подвійні герої.

Архітектура Львова, його храми. Це просто чудо. Поляки досі вважають Львів своїм. Але він наш. Величний, розкішний. Там навіть є один храм – точна копія собору у Ватикані. Обійшла все місто. Зупинилася біля театру імені Соломії Крушельницької. Захотілося морозива. Стала витягати купюру. 20 гривень. Дивлюся, аж там зображено саме цей театр. Який цікавий збіг!

Раджу почати подорож Україною із вивчення її історії. Тоді кожна пам’ятка, меморіал, музей, назва, місце сприймаються із захопленням і навіть перекриває подих: «А це ж…!». Саме так я роздивлялася книжки та літописи у музеї друкарні Києво- Печерської Лаври. І не тільки.

У кожного свої святині. Для мене святинею стала церква у Новомосковську. Вона не має «Львівської розкоші» і, хоча була побудована без єдиного гвіздка, тепер реконструйована. Коли я заходжу до цього храму, то почуваю себе Єлькою із роману Олеся Гончара «Собор». Адже саме про цей собор він писав і завдяки його роману він зберігся до наших днів. Більшовики ховали там зерно. До речі, саме завдяки Олесю було реконструйовано Михайлівський Золотоверхий Собор у Києві, що нині є «блакитною перлиною» міста.

Хтось підтримує українську мову, а хтось зросійщує. Їздила на екскурсію на «Скелі Довбуша» у Карпати. Хотілося замкнути вуха. Приїхала на Західну Україну слухати живу українську мову, а замість цього слухала: «Я дам вам трохи свобідного времєні, договорилися?». Фу, противно. А от щодо Олекси Довбуша, то, поспілкувавшись із місцевими, зрозуміла, що він у них неначе національний герой, про котрого є тисячі л егенд, і кожна вважається правдивою.

У Львові напрочуд гарні школи та університети. Не те, що в нас – радянського типу. У нас все радянського типу. Навіть частини мозку. Ніяк не виберемося.

У центрі Львова грають гуцульські музики у національних нарядах. А взагалі-то Львів кишить іноземцями. З усіх боків чутно польську, англійську, австрійську. А от Карпати і Крим напханий російськими відпочиваючими. Чого ж відпочиваєте на країні, як таку багату країну маєте: Чи справді в нас краще чи і тут вигоди шукаєте?

На Західній Україні ще не побачила ні одного пам’ятника Леніну. Зате Чорноволу встановили. Поважаю.

 Є в нас на Україні і справжні художники, і справжні музики. Один сьогодні грав на саксофоні. Люди підходили, бо його більше заворожував його стан. Грав із заплющеними очима, вловлюючи собою кожен імпульс… Хотілося завмерти і дивитися на це вічно.

Багато святинь є у тих місцях, які ще можна назвати справжньою Україною. Віднайди свою. Бо це твоя держава і ти маєш за неї боротися. Святішого за Батьківщину немає.

Наталія Крицкова

(фото зроблені мною)

Кто я? Смотри на моей страничке

В основном в сторону социальных сетей мы слышим только упрёки, а тех, кто там «зависает», называем зависимыми. Но иногда мы даже не можем понять самих себя: почему нам так интересно снова зайти «В контакт», «Аську» или «Твиттер».

Ещё с давних времён, посылая друг другу письма на бумаге, люди вкладывали туда куда больше чувств, эмоций и души, чем при разговоре с глазу на глаз. Иногда при встрече это доводило до глубокого смущения, но всё уже было сказано. Конечно же, так было не со всеми. Многие умели выражать свои душевные переживания довольно открыто и при разговоре, особенно с близкими людьми.

Что касается социальных сетей сейчас, то как не глупо и пафосно это звучит, а страничка «В контакте» действительно может отображать душу человека.

С друзьями, в компании, на учёбе или работе человек может ходить в различных масках, изменяя под кого-то своё настроение и многого не рассказывая. Приходя домой, расслабившись и залезая в Интернет, он становится самим собой, ведь знает, что его сейчас никто не видит, на него никто не давит. Он чувствует потребность выразить где-то свои настоящие мысли, написать тому, кто действительно дорог, написать то, что действительно чувствует, без рамок и стеснений, ведь, когда мы пишем, обдумывая каждое предложение, картина становится более полной, чем при нелепо брошенных фразах в смущённой обстановке. Особенно это касается молодёжи. Ведь почему именно они оккупировали социальные сети? Всё это – поиски второй половинки. Девушка, листая страницу понравившегося ей парня, проникает в его душу, размышляет над его фразами, понимает его настроение и наоборот. И часто именно в социальных сетях парни и девушки признаются друг другу в любви. Ведь иногда так тяжело сказать об этом в лицо.

Поэтому не стоит смеяться с чьих-то «Ура! Он мне написал «Привет!!!» или «Ужас! Она поставила меня в чёрный список!», ведь зачастую именно в Интернете так хорошо видно настоящие чувства и скрытые желания человека.

Наталья Крицкова