Святині України. Чи багато залишилося?

Є люди, для яких немає нічого святого. У мого, українського, народу навпаки – святинь багато. Я вирішила проїхатись найвизначнішими місцями України для того, аби побачити те святе і сокровенне. Адже сидячи у Дніпропетровську, повної картини не побачиш. На фоні вселюдського песимізму не хочеться звертати уваги на ті крихти гарного, що залишилися. Проте наша країна справді така, як співається у піснях: «…гори, ріки,полонини», «…вбралася в червоне намисто калина»…

Хоча й не дуже їй вдається достойно скористуватися тяжко отриманою незалежністю.

Проте Україна достойно провела у своїх стінах чемпіонат «Євро – 2012». У Києві та містах, де проходили змагання між європейськими країнами, по місту ганяють новенькі тролейбуси та автобуси. Хоча в інших містах на це навіть не звернули уваги і ми досі їздимо у транспорті радянських часів, які, проїжджаючи, гудуть на всю вулицю.

Позитивне враження справили заповідні зони та рослини, що охороняються державою. Це насправді велике досягнення після більше ніж половини вирублених лісів. На одному із заборів Трускавця у Прикарпатті навіть зроблено голосний напис: «Хто відповість за вирублений ліс?!»…А ніхто не відповість. У тому і справа.

Я нарешті зрозуміла, навіщо золоті куполи будують на самій вершині соборів. Люди, роздивляючись «золоті верхи», зводять погляд до неба… Вони вже не дивляться під ноги, як у щоденній метушні і не бачать перед собою купи проблем, вони просто зводять погляд до неба і завмирають…

На нашій славній Україні є храми, собори, мечеті, костьоли різних віросповідань. Тим і цікавіше подорожувати. Хоча Бог один і це не має значення. Але, поїхавши до Західної України, я була приємно вражена рівнем культури та духовності, особливо серед молоді. Незважаючи на те, що храми у Львові «на кожному кроці», усюди, куди б я не зайшла, біля ікон моляться, стоячи на колінах молоді, старі та діти. Хочеться стати поруч. І тки стаєш. І чомусь починаєш плакати… Молоді дівчата й хлопці стають у чергу на сповідання. У Трускавецькому парку хлопці грають на скрипках. Не матюкаються, не п’ють пиво, а грають. Трохи далі молодий професіонал співає під бандуру українських народних пісень. Які ж вони гарні! Кращих немає в цілому світі. Вражає картина, яка вимальовується, коли їдеш у міському транспорті: проїжджаючи черговий храм, усі пасажири разом по

чинають хреститися.

Пригадуєш, як на Хрещатику у Києві та ж таки молодь і патріотично налаштовані громадяни, що вийшли, протестуючи проти «двомовності», молилися за долю України. Відстоювати рідну мову у незалежній державі. Для когось – смішно, а для когось – важливо. Тут, на площі, навіть був і справжній запорозький козак.

Кого ми допустили до влади? Чи, може, то не ми?... В нас забирають рідну мову. У всіх вона одна державна, а в нас буде півтори, бо ми раби. Але ж ні! Як є ще така патріотично налаштована молодь, то ще не скорилися. Шкода дівчину, що вже зовсім змарніла, спить на сходинках із пов’язкою на лобі «голодую». Якби не марно боролася.

В Києві пам’ятають жертв голодоморів, у Львові – жертв політичних репресій, у Севастополі – героїв Великої Вітчизняної Війни. Може, досить вже жертв та «Великих Воєн»?... Окрім пам’ятників, перед якими я завжди вклоняюся, вшановуючи пам'ять загиблих, у Карпатському музеї є фотокартка, на якій зображено декілька сотень черепів з політ табору у Дрогобичі. Нам такого не демонструють. У нас і ОУН вважають націоналістами, хоча вони воювали одразу проти двох тоталітарних режимів. А отже, вони – подвійні герої.

Архітектура Львова, його храми. Це просто чудо. Поляки досі вважають Львів своїм. Але він наш. Величний, розкішний. Там навіть є один храм – точна копія собору у Ватикані. Обійшла все місто. Зупинилася біля театру імені Соломії Крушельницької. Захотілося морозива. Стала витягати купюру. 20 гривень. Дивлюся, аж там зображено саме цей театр. Який цікавий збіг!

Раджу почати подорож Україною із вивчення її історії. Тоді кожна пам’ятка, меморіал, музей, назва, місце сприймаються із захопленням і навіть перекриває подих: «А це ж…!». Саме так я роздивлялася книжки та літописи у музеї друкарні Києво- Печерської Лаври. І не тільки.

У кожного свої святині. Для мене святинею стала церква у Новомосковську. Вона не має «Львівської розкоші» і, хоча була побудована без єдиного гвіздка, тепер реконструйована. Коли я заходжу до цього храму, то почуваю себе Єлькою із роману Олеся Гончара «Собор». Адже саме про цей собор він писав і завдяки його роману він зберігся до наших днів. Більшовики ховали там зерно. До речі, саме завдяки Олесю було реконструйовано Михайлівський Золотоверхий Собор у Києві, що нині є «блакитною перлиною» міста.

Хтось підтримує українську мову, а хтось зросійщує. Їздила на екскурсію на «Скелі Довбуша» у Карпати. Хотілося замкнути вуха. Приїхала на Західну Україну слухати живу українську мову, а замість цього слухала: «Я дам вам трохи свобідного времєні, договорилися?». Фу, противно. А от щодо Олекси Довбуша, то, поспілкувавшись із місцевими, зрозуміла, що він у них неначе національний герой, про котрого є тисячі л егенд, і кожна вважається правдивою.

У Львові напрочуд гарні школи та університети. Не те, що в нас – радянського типу. У нас все радянського типу. Навіть частини мозку. Ніяк не виберемося.

У центрі Львова грають гуцульські музики у національних нарядах. А взагалі-то Львів кишить іноземцями. З усіх боків чутно польську, англійську, австрійську. А от Карпати і Крим напханий російськими відпочиваючими. Чого ж відпочиваєте на країні, як таку багату країну маєте: Чи справді в нас краще чи і тут вигоди шукаєте?

На Західній Україні ще не побачила ні одного пам’ятника Леніну. Зате Чорноволу встановили. Поважаю.

 Є в нас на Україні і справжні художники, і справжні музики. Один сьогодні грав на саксофоні. Люди підходили, бо його більше заворожував його стан. Грав із заплющеними очима, вловлюючи собою кожен імпульс… Хотілося завмерти і дивитися на це вічно.

Багато святинь є у тих місцях, які ще можна назвати справжньою Україною. Віднайди свою. Бо це твоя держава і ти маєш за неї боротися. Святішого за Батьківщину немає.

Наталія Крицкова

(фото зроблені мною)