Сцена – розвага, праця чи життя?

    Заскрипіли двері і я , шестирічна дівчинка, зробила свій перший крок до великої хореографічної зали...

    Коли ви сидите на дивані і дивитися проекти типу ”Танцюють всі” чи ще якісь танцювальні шоу, у вас підіймається настрій навіть від перегляду двохвилинного танцю. А ще – трохи бере заздрість. Чи не так? Адже знаєте, що разом з вами талановитим танцюристом захоплюється півкраїни. Мушу сказати, те, що ми бачимо на телеекрані або сцені – це лише верхівка айсбергу, який складається зі щоденних тренувань, кропіткої праці та великого навантаження на м’язи. До речі, хлопці, які вважають, що танцювальне мистецтво набагато легше за атлетику чи паркур, сильно помиляються. Я пам’ятаю, як тяжко було спекотної літньої днини працювати біля хореографічного станку, коли з тебе стікає п’ятнадцятий піт, а м’язи вже ледве витримують. Я займалася у дівочому колективі. Та й навряд чи хлопець витримав би такі навантаження.

     Скажу також, що і заздрісники де у чому мають рацію. Всі ці тяжкі тренування варті тих емоцій, які переживаєш виходячи на сцену. Дві хвилини слави; їх вистачає, щоб „суперзірка” пірнула у чудовий світ прожекторів і оплесків, забувши про все на світі, насолоджувалась життям, собою, своєю майстерністю.

    А потім – знов тренування, знов довгоочікувані мурахи по шкірі за кулісами, сцена, оплески...Призначення танцюристів та акторів – розважати глядачів. Пам’ятаю, як я іноді виходила на сцену хвора, з температурою. Під час виступу забувала про все. А гарний настрій після концерту тримався щонайменше декілька днів. Сцена завжди була моїм порятунком.

    Деякі талановиті актори і танцюристи на верхівці слави підхоплюють так звану „зіркову хворобу”. Перші симптоми: хамське поводження з викладачами, колегами, приниження глядача і цілковита самозакоханість. Ця хвороба може виникати у людей, які часто виступають перед великою аудиторією. Згодом ставлення усіх до „зірки” змінюється. Люди вже не дивляться на неї як на талановитого виконавця, не захоплюються майстерністю, а кажуть: „О! Зірка вийшла!”, колеги чомусь уникають, а викладачі допомагають удосконалюватись іншим. Тож, перш ніж виходити на сцену, потрібно згадати:” Для чого я це роблю?”. Заради глядачів? Вони будуть відповідати захопленням і щирими оплесками. Заради грошей? Будуть і гроші... Заради себе? Тож і залишайтеся наодинці із собою, великою зіркою...

    Зараз я змінила рід діяльності і стала з’являтися на сцені дуже рідко. Я сумую за виступами. Адже сцена дійсно бере в полон, стає своєрідним наркотиком. Та далеко не для всіх. Просто є люди – народжені для сцени.

Наталія Крицкова